Мета роботи - оцінити результати різних способів лікування пацієнтів з пахвинними грижами (ПГ), встановити причини незадовільних результатів лікування хворих з цією патологією, розробити комплекс практичних рекомендацій для профілактики ускладнень та поліпшення результатів лікування пацієнтів з ПГ. Матеріали та методи. Проведено аналіз результатів оперативних втручань у пацієнтів з ПГ в період з 2000 по 2005 рр. Серед 598-ми пацієнтів з цією патологією чоловіків було 546 (91,3 %), жінок - 52 (8,7 %). Вік хворих - від 16-ти до 92-х років, середній вік 48,5 років. У дослідженні використовували класифікацію ПГ за Nyhus (1995). Первинні грижі спостерігали в 505-ти (84,4 %), рецидивні - в 93-х (15,6 %) випадках. З приводу защемлення в ургентному порядку прооперовано 40 пацієнтів з ПГ (6,7 %). Пластику пахвинного каналу власними тканинами, в більшості випадків проводили за методами Bassini, Girard-Спасокукоцького та Постемпського, пластику за допомогою сітчастих алотрансплантатів - за Lichtenstein та за Stoppa. Як сітчасті протези здебільшого використовували поліпропіленові ендопротези фірм "Ethicon" та "Лінтекс". Результати. ПГ I типу згідно з класифікацією Nyhus (1995), спостережено у 25-ти (4,2 %) пацієнтів, II типу - у 152-х (25,4 %), III A типу - у 218-ти (36,5 %), III B типу - у 84-х (14 %) хворих, III A, B типу - у 26-ти (4,3 %), IV типу - у 93-х (15,6 %) пацієнтів. Ковзні грижі

в дослідженні виявлено у 84-х випадках (14 %). У 31-го пацієнта (5,2 %) діагностовано білатеральні ПГ. Хірургічні втручання виконали одномоментно у 23-х хворих, у два етапи - у 8-ми. Оцінку результатів лікування пацієнтів з ПГ проводили шляхом порівняння інтраопераційних, ранніх та пізніх післяопераційних ускладнень. Висновки. Результати лікування пацієнтів з ПГ свідчать про переваги застосування сітчастих трансплантатів під час проведення герніопластики, зокрема кількість ускладнень у автопластиках досягала 27,1 %, а в алопластиках - 8,1 %. Причинами незадовільних віддалених результатів лікування хворих з цією патологією є неправильний вибір способу пластики пахвинного каналу (6 %) і технічні помилки під час виконання операції (1,6 %). Поліпшення результатів лікування пов'язано не стільки з ширшим упровадженням алотрансплантаційних способів герніопластики, скільки з індивідуальним підходом до вибору способу пластики пахвинного каналу. Останнє можливе лише в разі володіння хірургами різними методами оперативних втручань, у тому числі й з використанням сітчастих поліпропіленових протезів.

Мета роботи - описати випадок лікування пацієнтки з діагнозом "порцеляновий" жовчний міхур. Пацієнтка К., 1928 р. н., госпіталізована у відділення хірургії Центральної міської клінічної лікарні м. Київ 11.05.2007 р. Діагноз: жовчнокам'яна хвороба, "порцеляновий" жовчний міхур, хронічний калькульозний холецистит. Оперативне втручання 13.05.2007 р.: верхньосерединна лапаротомія, холецистектомія, дренування підпечінкового простору. Післяопераційний період був без ускладнень. Пацієнтці проведено: інфузійну терапію зі спазмолітиками, антибіотикотерапію, знеболювання, перев'язки. Дренаж з підпечінкового простору видалено на 4-ту добу після втручання. Під час повторного огляду за 3 та 6 місяців: загальний стан пацієнтки задовільний, скарг немає. За даними ультрасонографії патології не виявлено. Висновки. Діагностику "порцелянового" жовчного міхура проводять за даними сонографічного обстеження, а за потреби - комп'ютерної томографії органів черевної порожнини. Виявлення "порцелянового" жовчного міхура є показанням до виконання відкритої холецистектомії.

Висвітлено сучасні уявлення про післяопераційні попереково-бокові грижі живота, причини їх утворення, класифікації, необхідний обсяг обстеження та передопераційної підготовки хворих з такими грижами. Порівняно різні методики оперативного лікування, частоту рецидивів після пластики гриж за різними методиками, акцентовано увагу на параметрах, які мають велике значення для вибору методу операції. Наведено класифікацію сучасних синтетичних протезів, які не розсмоктуються, залежно від розміру пор і структури матеріалу.

Проаналізовано результати оперативних втручань у 248-ми пацієнтів з післяопераційними вентральними грижами за період з 2000 до 2006 рр. Чоловіків було 77 (31 %), жінок - 171 (69 %). Вік хворих - від 23-х до 88-ми років. Пацієнти були розподілені на дві групи. Застосування безнатяжних методів пластики грижових воріт з використанням сітчастих алотрансплантатів у лікуванні пацієнтів з післяопераційними вентральними грижами забезпечує надійне закриття грижового дефекту, проте не запобігає виникненню ранніх післяопераційних ускладнень. Впровадження запропонованої схеми профілактичних заходів під час лікування пацієнтів з післяопераційними вентральними грижами дало змогу знизити кількість ускладнень післяопераційної рани з 16,0 до 5,6 %, внутрішніх органів - з 12,3 до 1,4 %.

Сучасна госпіталізація хворих, діагностика форми, тяжкості, визначення тактики, проведення адекватного патогенетично обгрунтованого лікування - основні проблеми гострого панкреатиту (ГП). Проведено порівняльний аналіз результатів обстеження, лікування хворих на ГП в періоди 1988 - 1990, 2001 - 2003 та 2004 - 2008 рр. Впровадження сучасного обладнання дозволило вирішити проблему своєчасної діагностики ГП у 1-шу добу у 87 % хворих. Проведення лікування відповідно до міжнародних протоколів сприяло зниженню летальності у 2 - 10 разів.

Мета роботи - провести оцінку результатів різних способів лікування пацієнтів з паховими грижами (ПГ); встановити причини незадовільних результатів лікування хворих з цією патологією; розробити комплекс практичних рекомендацій для профілактики ускладнень та поліпшення результатів лікування пацієнтів з ПГ. Проаналізовано результати оперативних втручань у пацієнтів з ПГ в період з 1999 по 2008 рік. Серед 1030 пацієнтів з цією патологією чоловіків було 916 (88,9 %), жінок - 114 (11,1 %). Вік хворих від 16 до 93 років, середній вік - 48,7 років. В дослідженні використано класифікацію ПГ за Nyhus (1993). Первинні грижі виявлено у 875 (85 %) випадках, рецидивні - у 155 (15 %). З приводу защемлення в ургентному порядку прооперовано 81 (7,9 %) пацієнта. Пластику пахового каналу власними тканинами в більшості випадків проведено за методами Bassini, Girard - Спасокукоцького, Shouldice та Постемпського. Пластику за допомогою сітчастих алотрансплантатів - за Lichtenstein та Gilbert, рідше - за Rutkov - Robbins. У разі двобічних прямих ПГ проведено пластику за Stoppa. Як алотрансплантат здебільшого використано поліпропіленові ендопротези фірм "Ethicon" та "Лінтекс". Висновки: результати лікування пацієнтів з ПГ свідчать про переваги застосування сітчастих трансплантатів для герніопластики. Кількість ускладнень при автопластиках становила 17,5 %, а при алопластиках - 8,5 %. Причинами незадовільних віддалених результатів лікування хворих з цією патологією є неправильний вибір способу пластики пахового каналу (6 %) і технічні похибки під час виконання операції (1,6 %).

Для поліпшення результатів лікування необхідно не широке впровадження алотрансплантаційних способів герніопластики, а індивідуальний підхід до вибору способу пластики пахового каналу.

Науково обгрунтовано ефективні методи профілактики та лікування післяопераційного холедохолітіазу. Розроблено методику діагностування та проведено порівняльне дослідження сучасних способів лікування даної патології. Створено алгоритм обстеження пацієнтів з підозрою на післяопераційний холедохолітіаз та уніфіковано показання щодо застосування різних видів традиційних і малоінвазивних втручань. Розроблено комплекс практичних рекомендацій для профілактики рецидивного холедохолітіазу після відкритої та лапароскопічної холецистектомії. Встановлено причини невдалих спроб малоінвазивного усунення післяопераційного холедохолітіазу й обгрунтовано алгоритм вибору оптимальної хірургічної тактики лікування даної патології. Розроблено новий спосіб зовнішнього дренування загальної жовчної протоки та підпечінкового простору, а також оригінальну методику лікування резидуального холедохолітіазу, пріоритетність яких підтверджено патентами. З метою зменшення кількості післяопераційних ускладнень та покращання результатів лікування створено й апробовано схему профілактики післяопераційного холедохолітіазу. Експериментально підтверджено ефективність запропонованих методів лікування та профілактичних заходів.

Посібник містить два змістових модулі: перший - "Ургентна абдомінальна хірургія", другий - "Хірургічна гастроентерологія, проктологія та трансплантологія", до складу яких входять практичні заняття з питань хірургії гострого апендициту, гострого холециститу, гострого панкреатиту, гострої непрохідності кишок, гострого перитоніту, зовнішніх і внутрішніх гриж живота, ускладнень виразкової хвороби шлунка та дванадятипалої кишки, жовчнокам'яної хвороби, жовтяниці, хронічного панкреатиту, захворювання селезінки, тонкої та товстої кишок, промежини тощо. Під час розгляду кожної теми подано теоретичні відомості з клінічної анатомії та фізіології про відповідний орган, основні захворювання, їх систематику та клінічний перебіг, методи діагностики, тактику та методи лікування.

Представлены современные данные литературы об этиологии, патогенезе, диагностике и лечении апоплексии яичников. Рассмотрены проблемы дифференциальной диагностики апоплексии яичника с острым аппендицитом, методы консервативного и хирургического лечения.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р457.4

Рубрики:

Хірургія ділянки живота (абдомінальна хірургія)

Шифр НБУВ: Ж24001 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Висвітлено питання захворюваності та поширеності жовчнокам'яної хвороби в Україні та у м. Київ, вивчено динаміку цих процесів і частоту планових оперативних втручань. Проаналізовано післяопераційну летальність під час операцій з приводу жовчнокам'яної хвороби.

Мета роботи - провести аналіз операцій, які виконують у відділенні невідкладної хірургії у разі гострого апендициту (ГА) та супутніх кіст і апоплексії яєчників. В хірургічному відділенні Олександрівської клінічної лікарні м. Київ за період з 2009 до 2011 р. прооперовано 199 хворих з приводу ГА, зокрема 129 (64,8 %) жінок. Досліджувана група складалася із 41 жінки. Вік жінок становив від 16 до 42 років (середній вік - 28 років). 37 (31,8 %) пацієнткам виконано симультанні операції з приводу ГА та супутньої патології яєчників. У 4 (3 %) пацієнток апендикс був без змін, тому його не видаляли. Частка пацієнток із супутньою патологією яєчників серед усіх пацієнток, госпіталізованих з ГА, становила 33,3 %. Це були переважно жінки віком до 25 років (76 %). Відмінностей у клініці ГА та апоплексії яєчників, яка не супроводжується значною крововтратою, немає, проте симптом Волковича - Кохера трапляється у хворих з ГА у 45,5 % випадків, а у хворих з апоплексією та крововтратою понад 400 мл найчастіше виявляють симптоми внутрішньочеревної кровотечі. При розривах кіст яєчників апендицит здебільшого вторинно катарально змінений. Запальний процес в апендиксі може прогресувати, про що свідчить наявність у 29,5 % пацієнток флегмонозного апендициту, динаміку якого в післяопераційний період відстежити складно, тому за наявності навіть вторинних запальних змін стінки апендиксу необхідно завжди виконувати апендектомію.

Цель работы - провести анализ эффективности эмпирической комбинированной антибиотикотерапии (цефепимом и метронидазолом) в лечении осложненных интраабдоминальных инфекций. В исследование вошло 53 больных с внегоспитальным вторичным перитонитом (в реактивной стадии - у 32 (60,4 %), в токсической - у 21 (39,6 %)), находившихся на лечении в Александровской клинической больнице г. Киева в период с 2012 по 2014 г. Мужчин было 36 (67,9 %), женщин 17 (32,1 %). Средний возраст - (37 лет). Цефепим ("Позинег", производства "Ауробиндо Фарма Лтд.", Индия) назначали в дозе 1000 мг 2 раза в сутки внутривенно капельно при перитоните в реактивной фазе и в дозе 2000 мг 2 раза в сутки - при перитоните в токсической стадии. Спустя 3 - 4 сут переходили на внутримышечное введение препарата. Продолжительность лечения составляла от 5 до 9 сут, в среднем - (7 суток). Препарат вводили в дозе 2 г за 30 - 60 мин до начала хирургической операции. По окончании операции вводили дополнительно 500 мг метронидазола. В дальнейшем метронидазол вводили в дозе 500 мг внутривенно капельно три раза в сутки в течение всего времени применения цефепима. Из содержимого брюшной полости выделено 102 штамма микроорганизмов. Преобладала грамотрицательная микрофлора - у 66 (64,7 %) больных. Монокультура получена у 32 (31,4 %) больных, микробные ассоциации - у 70 (68,6 %). Среди представителей грамотрицательной микрофлоры преобладала Escherichia coli (37,4 %), среди представителей грамположительной микрофлоры - Enterococcus spp. (12,8 %) и Streptococcus spp. (8,8 %). Чувствительность микрофлоры к цефепиму и метронидазолу в большинстве случаев составляла 100 %, за исключением грибов рода Candida, Bacteroides spp., Pseudomonas aeruginosa и Enterococcus spp. В периоперационный период положительный бактериологический эффект достигнут у 52 (98,1 %) больных. Полная элиминация патогенов установлена у 42 (79,2 %) больных. У 10(18,9 %) больных в связи с отсутствием дренажей и высокой клинической эффективностью эффект оценили как предполагаемую элиминацию. У 1 (1,9 %) больного отмечена персистенция возбудителя (Bacteroides spp.). Положительная клиническая эффективность установлена у 52 (98,1 %) больных: у 46 (86,8 %) - выздоровление, у 6 (11,3 %) - улучшение. Во время антибиотикотерапии (цефепим и метронидазол) не было случаев непереносимости препарата. Койко-день составлял от 6 до 16 сут, в среднем - (9 суток). Выводы: комбинация антибактериальных препаратов цефепима и метронидазола обладает широким спектром активности по отношению к грампозитивным коккам, грамнегативным бактериям и анаэробам, отличается хорошей переносимостью, высокой положительной бактериологической и клинической эффективностью у больных с вторичным осложненным внегоспитальным перитонитом (98,1 %).

Мета роботи - збільшити тривалість перитонеального діалізу у хворих з термінальною стадією хронічної хвороби нирок за рахунок профілактики внутрішньочеревної диспозиції катетера Tenckhoff. 141 хворий з термінальною стадією хронічного захворювання нирок одержував замісну терапію за допомогою методу перитонеального діалізу. Хворим основної групи (n = 68) діаліз проводили за стандартною методикою імплантації катетера Tenckhoff, хворим групи порівняння (n = 73) і за власного методикою імплантації. Кінцевою точкою дослідження була частота диспозиції катетера Tenckhoff протягом двох років. Кумулятивна дворічна частота диспозиції катетера у хворих основної групи становила 1,5 %, у хворих групи порівняння - 13,2 % (р = 0,022). Зміщення катетера не було пов'язане з віком хворих (r = 0,06, р = 0,62), статтю (r = 0,15, р = 0,20), індексом маси тіла (r = 0,10, р = 0,37) та причиною хронічної хвороби нирок (r = 0,18, р = 0,12). Виявлено достовірний кореляційний зв'язок між диспозицією катетера і наявністю хронічного закрепу (r = 0,32, р = 0,07). Профілактика та лікування закрепів дала змогу усунути дислокацію у 25 % випадків. Висновки: розроблена методика імплантації катетера Tenckhoff дала змогу знизити кумулятивну дворічну частоту диспозиції катетера з 13,2 до 1,5 % (р = 0,022).

Визначено фактори ризику виникнення діалізного перитоніту (ДП) у хворих, яким проведено замісну ниркову терапію з використанням перитонеального діалізу (ПД) з приводу хронічної хвороби нирок (ХХН). Проаналізовано результати трирічного проспективного дослідження та лікування 73-х хворих на базі відділень загальної хірургії та нефрології Олександрівської клінічної лікарні м. Київ в період 2007 - 2010 рр. ДП (перший епізод) виник у 42-х (57,5 %) хворих. Кумулятивна частота ДП за цензурованими даними (припинення ДП через інші причини) становила 67,7 %. Внаслідок ДП ПД було припинено у 14-ти (19,2 %) хворих. Факторами ризику виникнення ДП запропоновано вважати надмірну масу тіла, підвищення рівня альбуміну у сироватці, запор, попередню ін'єкцію місця виходу (ІМВ) катетера.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р696.54-58

Рубрики:

Хвороби нирок і ниркових мисок

Шифр НБУВ: Ж24001 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Р456.1 + Р696.54-58

Рубрики:

Хірургічна інфекція

Хвороби нирок і ниркових мисок

Шифр НБУВ: Ж69358 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Мета роботи - оцінити ефективність різних режимів антибіотикопрофілактики із застосуванням цефуроксиму за гострого неускладненого апендициту. У дослідження було залучено 141-го хворого (65 (46,1 %) чоловіків та 76 (53,9 %) жінок) віком від 18-ти до 43-х років (середній вік (25,9 +- 0,6) року), які проходили лікування в Олександрівській клінічній лікарні м. Київ протягом 2014 - 2015 рр. Усім хворим виконано ургентну апендектомію з приводу гострого флегмонозного апедициту доступом Мак-Бурнея. Оперативне втручання проводили під загальною анестезією (ендотрахеальний наркоз). Пацієнтів було розподілено на 3 групи. Хворі групи А одержували цефуроксим (цефоктам, виробник ПрАТ "Фармацевтична фірма "Дарниця") у дозі 0,75 г довенно за 40 - 60 хв до операції та метронідазол у дозі 0,5 г довенно, хворі групи Б - додатково таку саму комбінацію препаратів через 8 год після операції, хворі групи В - таку саму комбінацію препаратів через 8 та 16 год після операції. Групи статистично не відрізнялися за гендерними та віковими показниками, терміном захворювання, середньою температурою тіла і рівнем лейкоцитів у периферичній крові. У дослідження не залучали хворих віком менше ніж 18 років, з наявністю чинників ризику інфекції ділянки хірургічного втручання (ІДХВ). Середній термін оперативного втручання становив (42,70 +- 0,5) хв і не відрізнявся в групах: у групі А - (44,4 +- 0,9) хв, у групі Б - (42,5 +- 0,1) хв, у групі В - (40,9 +- 0,9) хв (усі p >> 0,05). Групи були порівнянними за середньою довжиною післяопераційної рани: в групі А - (4,9 +- 0,1) см, у групі Б - (4,7 +- 0,1) см, у групі В - (4,8 +- 0,1) см (усі p >> 0,05). ІДХВ виникла у 7-ми (4,9 %) хворих. У всіх випадках діагностовано поверхневу ІДХВ розрізу. Не зафіксовано жодного випадку глибокої ІДХВ розрізу. За частотою ІДХВ групи статистично не відрізнялися: в групі А - 3,9 %, у групі Б - 4,7 %, у групі В - 6,4 % (усі p >> 0,05). Середній ліжко-день становив (3,91 +- 0,05) доби: у хворих групи А - (3,68 +- 0,09) доби і був меншим, ніж у хворих групи Б, - (3,95 +- 0,08) доби, але не вірогідно (p = 0,086) і вірогідно меншим у порівнянні з групою В - (4,12 +- 0,07) доби (p = 0,01). Між групами Б та В вірогідної різниці за цим показником не було (p = 0,364). Висновки: цефуроксим у поєднанні з метронідазолом ефективний щодо профілактики ІДХВ після відкритої апендектомії з приводу неускладненого гострого апендициту. Одноразове (одна доза) доопераційне застосування цефуроксиму за ефективністю не поступається періопераційному дворазовому і триразовому режимам антибіотикопрофілактики та мінімізує побічні ефекти терапії.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р457.4

Рубрики:

Хірургія ділянки живота (абдомінальна хірургія)

Шифр НБУВ: Ж24001 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Інфекція місця виходу катетера Tenckhoff (ІМВ) виникає у 0,05 - 1,05 випадку на пацієнта на рік і є фактором ризику припинення перитонеального діалізу (ПД). Мета роботи - оцінка ефективності диференційованого лікування ІМВ у порівняльному трирічному проспективному дослідженні. Матеріали та методи. Обстежено та проліковано 141 хворого, які отримували замісну терапію методом ПД. У групі П (73 хворі) лікування та профілактика ІМВ здійснювалися без диференційованого підходу; у групі О (68 хворих) застосовано диференційований підхід з урахуванням категорії ІМВ. Групи були репрезентативними за гендерними, віковими показниками, супутньою патологією. Результати. Протягом трьох років ІМВ виникла у 67 (47,5 %) ворих. У групі О трирічна частота ІМВ була вірогідно нижчою - 26 (38,2 %) хворих порівняно з такою у групі П - 41 (56,2 %) хворий (р = 0,033). В групі О кумулятивна частота ІМВ була нижчою протягом усіх трьох років дослідження. В структурі категорій ІМВ, що виникли вперше, не було вірогідних відмінностей між групами. Найчастіше зустрічалась сумнівна ІМВ - 46,3 %, гостра ІМВ - 43,3 %, інфекція муфти - 10,4 %. Кумулятивна частота видалення катетера через ІМВ становила 17,8 % у групі П та 5,9 % - у групі О (р = 0,026). Середній строк функціонування катетера протягом дослідження: в групі О - 1024,0 доби, в групі П - 930,1 доби (р = 0,031). Висновки: застосування профілактичних заходів дозволило знизити трирічну частоту ІМВ з 56,2 до 38,2 % (р = 0,033) і збільшити середній термін ПД без ІМВ з 729,8 доби до 854,9 доби (р = 0,023). Застосування диференційованого діагностично-лікувального алгоритму до ІМВ забезпечує зменшення частоти видалення катетера через ІМВ з 17,8 до 5,9 % (р = 0,026) та збільшення середнього терміну функціонування катетера до 1024,0 доби проти 930,1 доби (р = 0,031).